СКОРБОТА

19 січня перестало битися сердечко Литовченка Ростислава, у котрому вистачало тепла для всіх.

Ця трагедія торкнулася всіх, хто його знав. Це величезна втрата і страшна трагедія для батьків, Ігоря Валерійовича та Людмили Вікторівни та доньки Юлі. Дім для них тепер став пусткою, а життя втратило свої барви.

Ростіку, так його всі називали, було 14. Йому б жити… Але смерть вирішила його долю інакше.

Ростік з’явився на світ 1 жовтня 2003 року. Він був бажаною дитиною і дуже хорошою. Такою, про яку можна тільки мріяти — спокійним, не завдавав жодних клопотів. Був справжнім джентльменом: охайним, ввічливим, підтягнутим, добрим, неконфліктним, веселим та життєрадісним.

Батько змалечку привчав сина до роботи. Він вмів абсолютно все: будувати, ремонтувати, господарювати, любив техніку, ніякої роботи не цурався. Мріяв стати військовим. У 2017-2018 навчальному році він був би випускником 9 класу. За ці півроку він змужнів, став дорослим, серйозним, з усіма міг знайти спільну мову. У школі Ростік завжди був надзвичайно відповідальним, ніяких труднощів не боявся, мав золоті руки. Зараз складається враження, що він просто поспішав жити.

Для мене смерть Ростіка — це особиста втрата. Для моєї родини він був більше ніж учень, бо для моєї доньки він однокласник, а для мене — племінник.

Немає таких слів, щоб висловити всю печаль. Серце плаче у матері, згорьована душа болить у батька, у розпачі учні та колектив школи. І скільки не мене часу, Ростік завжди буде у наших серцях. Земля йому хай буде пухом і вічне Царство в Небесах.

Ти не помер: тебе не стало

Тебе забрав до себе Бог.

У цьому світі був так мало —

І не пізнав ще всіх тривог…

Ти не відчув ще щастя всього,

Не виплакав всіх сліз своїх,

Не доказав ти рідним того,

Що було у думках… Затих.

Не всі сходив свої дороги,

Не показав усіх чеснот,

Не всі здобув ти перемоги,

Не досягнув ще всіх висот…

Ти не помер: тебе не стало —

Та в серці житимеш завжди.

У цьому світі був так мало —

Та залишив навік сліди.